«Кіборги полону»: чи можуть військові вижити і не зламатися

Обмін полоненими
Обмін полоненими

За майже чотири роки війни з полону терористів на Донбасі додому повернулися понад три тисячі людей. Частина - військові, частина – цивільні. Хтось перебував у заручниках кілька днів, когось бойовики утримували понад три роки.

Усі звільнені розповідають про тортури, знущання, психологічний тиск. І якщо у 2014-2015 році більшість свідчили про важкі випадки фізичних катувань, то нині говорять про неймовірний моральний тиск.

Як виживають ті солдати, яких держава не поспішає повертати додому?

У камері з клопами

«Нас перевезли. Я впевнений, ви про це знаєте», - передає слова брата сестра полоненого спецназівця з Кропивницького Сергія Глондаря Людмила. Він перебуває у полоні три роки, з часів боїв за Дебальцеве. Донедавна утримувався у Макіївській колонії №97.

Після великого обміну 27 грудня 2017 року Сергій Глондар, ще троє військових та двоє цивільних залишилися на непідконтрольних Україні територіях.

«Вже на початку січня нас перевели до СІЗО у Донецьку. Навіщо – ніхто не пояснював. Коли забирали з Макіївки, запитували статтю, за якою осуджені. Ми їм казали, що військовополонені. Ті лише знизували плечима», - розповідає нам Роман Савков, солдат 92-ої окремої механізованої бригади, один з тих, кого бойовики залишили у себе.

Щоправда, саме Романа було звільнено наприкінці січня 2018 року - за півроку перебування у полоні у нього розвинувся цукровий діабет: хлопець стрімко втрачав вагу та непритомнів.

Але, перш ніж потрапити додому, він розділив з Глондарем та іншими одну камеру ізолятору. До того у донецькому СІЗО не було військових, а лише цивільні.

«Побачили жахливі умови, - продовжує Савков. - Навіть у Макіївці були кращі. Зі стелі, де був санвузол, капала вода. Половини вікна не було. На ніч закривали його клейонкою, а вдень відкривали – аби не було туберкульозу, бо всі стіни були мокрі. Першу ніч спали у куртках, шапках, рукавицях. На шість людей видали одну ковдру – добре, що з колонії взяли свої з собою, лише у Саші Полякова (один з цивільних, - Авт.) не було, то ми йому віддали. Побілки у цій камері не було. Потім побілили за дві години - сказали, зробили нам косметичний ремонт. У старих матрацах були клопи. Страшенно кусали вночі. Нас з Поляковим не дуже, бо ми спали ближче до вікна, а хлопців – весь час. Потім говорили, що мають передати засіб від клопів, але не знаю, чи вдалося».

«Ми не мали ані телевізору, ані радіо - були ізольовані від усіх і всього, - розповідає Роман. - Не мали змоги спілкуватися навіть з ув’язненими з інших камер. Нас навіть на прогулянку на півгодини виводили окремо. Першого разу пішли подивитися, чи нема у тому дворі турніку, не знайшли, тож вирішили залишатися у камері – температура що на вулиці, що у камері на той час була однаковою. Раз вивели «гуляти» примусово, бо саме білили. Коли ж ми запитували, чи можна зателефонувати або написати рідним, нам у відповідь лише розмахували руками, казали, мовляв, для вас це нереально».

У вже згаданому листі полонений Сергій Глондар написав: «Телевізор вже є, але показує погано». «Тому просив, якщо є можливість, передати працюючий, бо відчуває, що бути їм у тих стінах ще довго», - говорить сестра.

«По етапу»

«Я завжди знала, що ніяких оптимальних умов утримання у терористів не може бути. Як може бути у тюрми? Ніяк! Єдине, що мене тішило, говорили, гірше Макіївки вже нічого не може бути. Проте емоції беруть гору. За ці три роки наші хлопці побували у різних виправних установах Донецької області, не кожному так «пощастило», - продовжує Людмила Глондар.

Богдан Пантюшенко у колонії

Танкіст Богдан Пантюшенко потрапив до полону у січні 2015 року під Донецьким аеропортом. Спочатку його утримували козаки у підвалі одного з будинків Донецьку. Терористи жорстоко знущались та навіть могли вбити.

«Як взяли у полон, тягли нас по дорозі. Потім почали бити. Через деякий час покликали свого медика, той зробив перев’язки, якісь уколи. Потім нас кинули до вольєру для собаки. Порожнього, слава Богу!» - згадував звільнений з полону 27 грудня Іван Ляса. Він потрапив до рук терористів разом з Богданом.

«За кілька днів нас з Богданом вивезли зі зв’язаними руками і пакетами на головах на якийсь ставок або річку, - продовжує Ляса. - Там стояла сцена, навколо неї місцеві люди святкували Водохреща. Нас вивели до них. Перше, що побачив, - ополонки. Подумав, зараз кинуть у воду. Був присутній отаман козачків – «Батя» на прізвище Сафоненко. Змусили просити вибачення у місцевого населення за те, що на танках увірвалися на їх незайману територію. А потім знову в підвал на три з половиною місяці - до 30 квітня 2015 року. Можу сказати, що у козачків було фізично важко. Постійно били. Одного разу електрошокером. Дуже неприємна штука, відчув на собі. Знущалися, незважаючи на поранення, - ногами, руками, прикладом. Вони приходили, аби ви розуміли, як до зоопарку, де ми для них були як мавпочки. Заходили зі словами: «О! Танкісти» і починали відводити душу».

Наступним етапом утримання для більшості звільнених військових з полону «ДНР» було приміщення колишнього СБУ в Донецьку – «ізбушка». Там хлопців вже не били, але водили на роботи - ті прибирали, мили, підмітали. Військових, які пішли захищати Батьківщину, терористи замовляли у «господарів» як рабів для чорної роботи.

В червні 2016 року усіх з «ізбушки» перевели до Макіївської колонії. Ізолювали. Відтоді хлопці вже не могли зробити жодного дзвінка додому. Посилки почали отримувати лише восени і нерегулярно, листи мали змогу передати раз на кілька місяців.

Сергій Глондар у колонії

«У той час у полонених не було одягу по сезону, - говорить Катерина Глондар, дружина Сергія. – Наші посилки до них у Макіївку часто не доходили - дорогою до колонії їх розкрадали бойовики. Пам’ятаю, як восени 2016-го надіслала 15 кілограмів продуктів і речей. Сергій потім у листі написав, що від цієї посилки отримав шкарпетки й зубну щітку».

«У вересні 2017 року з’явилася «прокуратура «ДНР», - згадує інший полонений Андрій Бесараб. – Тоді, як нам сказали, зі статусу військовополонених нас перевели у статус підозрюваних. Висунули звинувачення за статтею 230 частини третьої їх КК - пособництво тероризму. І, оскільки ми стали підслідними, заборонили дивитися телевізор і спілкуватися між собою, стали рідше виводити на прогулянки».

«Поводження з військовополоненими регламентується нормами міжнародного гуманітарного права. Відповідно до Женевської конвенції, категорично заборонено застосування тортур та фізичне чи принижуюче гідність поводження, - говорить юристка центру стратегічних справ Українського Гельсінського союзу з прав людини Аліна Павлюк. - Крім того, наразі Європейським судом з прав людини розглядається велика кількість індивідуальних справ у порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона тортур, жорстокого та нелюдського поводження, - Ред.) за зверненнями осіб, які були звільнені з полону або досі перебувають там. На жаль, на подібні ситуації ми можемо відреагувати тільки пост-фактум: зафіксувати порушення, провести розслідування. Але фіксація злочинів загальну проблему жорстокого поводження з полоненими не вирішує».

Умовна допомога Червоного Хреста

Колишній полонений Роман Савков каже, що нині він розуміє, що іншим затриманим можна було передавати у СІЗО посилки хоч щодня, а їм лише через Міжнародний Червоний Хрест.

«Та й те складно. Коли мене звільняли, його представники змогли потрапити до СІЗО лише наступної доби», - згадує він.

Саме про це написав у єдиному листі з донецького СІЗО і Сергій Глондар.

«Ця війна гібридна не лише тому, що Росія нахабно воює проти України, і тому, що вона мало кого допускає до полонених, - говорить його сестра Людмила. - Їх не можуть побачити представники ані Червоного Хреста, ані місії з прав людини ООН. Коли ми були у Червоному Хресті, я запитувала у його посланців, мовляв, ви не вперше берете участь у подібних конфліктах, чи була раніше практика, коли одна сторона конфлікту не допускає до полонених, є алгоритм дій? Відповіли, що ні. Тобто вони вели переговори і рано чи пізно в них це виходило. Зараз минуло вже понад три роки, а вони хлопців в очі не бачили. І навіть здалеку, я впевнена, коли їм ці посилки передають. І переговорів про звільнення вони також ніяких не ведуть».

Представник Червоного Хреста спостерігає за обміном полоненими у Луганській області

Рідні полонених обурюються, що Червоний Хрест не наважується робити гучні заяви. Приміром, коли «уповноважена» «ДНР» Морозова голосно заявляє про допуск гуманітарної місії, сама місія, яка цього допуску насправді не мала, мовчить.

«Ми посередники. Ми працюємо. Не можемо вимагати, аби це не виглядало, що ми стаємо на бік України», - дивується Людмила від почутого.

Варто сказати, що у МКЧХ повідомляють, що до полонених їх представникам вдалося потрапити лише у січні 2017 року. Але на загал його представники нічого не можуть сказати ані про умови утримання, ані про стан здоров’я полонених.

«Приватних зустрічей саме з нашими хлопцями, як прописано в їх статуті, не було, тому вони завжди і не поспішали нам щось пояснювати, - говорить дружина Богдана Пантюшенка Вікторія. – Ми тиснули, просили, якщо їх вже і не пускають до полонених, нехай хоч посилки залишають для них на охороні, інакше вони б нічого і не отримували. Думаю, якщо вже МКЧХ взяв на себе таку гуманітарну місію, то, у моєму розумінні, вони мали би домовитися завозити передачі від рідних раз на тиждень. Натомість вдалося налагодити процес передачі посилок десь раз на три місяці. З представниками МКЧХ і зараз спілкуватися дуже важко. Треба постійно перепитувати, від нього, як від гуманітарної організації, ініціатив мало».

«А для чого потрібен той МКЧХ у цьому конфлікті, якщо його ніде не допускають? – обурюється Людмила Глондар. - Аби привозити шкарпетки, зроблені у «ЛНР», як вже було, коли наші військові сиділи у Макіївці? А потім будуть, як Без’язикову (військовослужбовець, якого звинувачують у співпраці з терористами та держзрані, - Ред.) казати, що вони ходили у речах ворога! Ніхто не питає – на дворі 20 градусів морозу, голі-босі, як бути? Звісно, їм принесуть будь-які речі і вони їх вдягнуть, бо жити хочуть».

«Я не можу зрозуміти, чому виконання таких елементарних речей як гуманітарна допомога має бути таким складним! Це ж держава має налагодити роботу з міжнародними місіями. Але по факту виходить, що цей ланцюг працює лише завдяки нам – якщо ми сядемо, склавши руки в очікуванні, все зупиниться – у хлопців не буде нічого, навіть новин», - упевнена Вікторія Пантюшенко.

«МКЧХ було створено після Другої світової війни саме для вирішення гуманітарних проблем жертв війни та захисту осіб у збройному конфлікті, тобто цивільних заручників, полонених та зниклих безвісті. В ідеалі саме на них має покладатися обов’язок періодичного відвідування полонених, постачання їм речей першої необхідності та медикаментів. Але через режим самопроголошених республік, які нехтують нормами міжнародного права, МКЧХ не може повністю реалізовувати свої функції на непідконтрольних територіях сходу України на даний момент, - пояснює Аліна Павлюк. - Але цю проблему можна вирішити шляхом проведення відповідних перемовин та домовленостей, за яких і зможе працювати МКЧХ навіть на стороні «Л/ДНР».

Без зв’язку

«Так, зараз наші без фізичного тиску, але вони постійно під психологічним тиском, тому що немає контакту з рідними, вони взагалі не знають, як почуваються їхні батьки, діти вдома, можливо, вже когось не стало, можливо, хтось тяжко хворіє, - продовжує дружина військовополоненого, який утримується у СІЗО Донецька. - Ті підозрювані чи злочинці, які перебувають у місцях несвободи на підконтрольній Україні території, можуть отримувати посилки хоч щодня, є можливість телефонувати рідним. У них навіть Інтернет є – сидять у соцмережах! Але між сепаратистами і нашими хлопцями - велика різниця, наші - захисники власної Батьківщини. Проте Україна нічого не робить, аби досягти для свої таких «привілеїв». Уявіть собі, як мені жити, коли я не чула голосу чоловіка майже два роки! Спочатку їм не дозволяли телефонувати, а коли теоретично у СІЗО можна було би домовитися про дзвінок, то припинив працювати на окупованих територіях мобільний оператор. Якщо вже обидві сторони говорять про гуманітарний акт як такий - то ставлення має бути однакове і умови теж».

Вікторія згадує, що при звільненні 27 грудня «омбудсмен» «ДНР» Морозова у Мінську пообіцяла нашим переговірникам дати право на дзвінок усім тим, хто залишився у полоні. Звісно, обіцянка не була виконана. Минуло кілька тижнів, вона дочекалася, коли зв’язок зник, та обґрунтувала неможливість.

«Але ж до того було два тижні на виконання обіцянки, - обурюється Пантюшенко. - Ми ж тут не могли нормально жити весь час, думаючи, як почуваються наші хлопці, залишившись втрьох, коли всіх забрали! Першого та поки останнього листа ми отримали лише 7 лютого. Я вже думаю, наших хлопців можна називати кіборгами полону. Вони виживають і переживають всі можливі і неможливі умови».

За заявами посадовців, відповідальних за звільнення утримуваних терористами на Донбасі, перемовини ведуться. Але наразі ніяких прізвищ, термінів та дат вони назвати не можуть.

Автор: Тетяна Катриченко