Три історії полону: коли українські військові дочекаються звільнення?

Три історії полону: коли українські військові дочекаються звільнення? Фото:
Українська сторона вже понад рік не може домовитися про звільнення бодай однієї людини


«Напишіть про нас. Напишіть більше, дівчата!», - звертається до кількох журналістів мама військовополоненого, утриманого терористами на Донбасі. Вона разом з іншими жінками вже четверту добу перебуває під стінами Верховної Ради. Розуміє, що такий протест малоефективний. Але вдома сидіти важко. Там її біль ніхто не чує. «Нехай депутати зрозуміють, як то -  третій рік чекати свою дитину», - говорить вона.


Серед понад сотні історій про полон на площі Конституції ми записали три.


«Ми розділені відстанню і лінією фронту, але для любові нема перешкод»


Доброволець Олексій Кириченко у полоні з 1 вересня 2014 року.

 

«Брат за власним бажанням пішов у військкомат у Харкові. Там його не оформили, бо саме у той день у місті сталися вибухи, - згадує брат Олексія Юрій Кириченко. - Я думаю, його оформили військовим вже заднім числом. Зараз він числиться у 42 мотопіхотному батальйоні з Кропивницького. Ні мені, ні батькам він не сказав, що йде на фронт. Ми вже дізналися, як він потрапив у полон».


Насправді вийшло так, що Олексій потрапив на Савур-Могилу за кілька днів, як прийшов у військо.
«Вони їхали до Савур-Могили з групою харків’ян, з якими були на Майдані у Харкові, 22 серпня 2014 року, - продовжує Юрій. - Зокрема, Олександр Фомінцев після звільнення розказував, що члени групи, до складу якої входив Альоша, пішли добровольцями на підкріплення. Але у той час фронт відступив. Утворився Іловайський котел. Було ухвалено рішення відступати двома групами. Це було 24 серпня 2014 року. Переважно всі, хто відходив, потрапили до полону – опинилися у засідці, організованій терористами «ДНР». А брат у цей момент переховався. Пересувався один в сторону контрольованих Україною територій. В районі Старобешево він пересікав трасу 1 вересня 2014 року, де його і схопили терористи. До того він три дні йшов полями, їв траву».


Це саме Олексій Кириченко - той військовий, який заявив російським журналістам, що бачив силу силенну російської техніки, і що на Україну напала РФ.
Юрій говорить, що брат частіше дзвонив своїй дружині у Харків, Лілії: «Можливо, не знав точно, чи знаємо ми всю правду, не хотів турбувати батьків».
Згаданий побратим Кириченко Фомінцев, з яким він разом поїхав на фронт та був в одній групі, розповідає, що останнього разу бачив Кириченка 3 вересня 2014 року, коли групу українських військових везли для передачі Червоному Хресту. Тоді у Старабешево він помітив Олексія, якого вели з зав’язаними очима під прицілом автомата.


Лілі зателефонував наприкінці жовтня. Сказав, що перебуває у полоні у місті Комсомольське (нині Кальміуське) Старобешівського району. Пізніше його перевели у Донецьк в приміщення СБУ.
«Пам’ятаю, як одного дня я зателефонував волонтеру Олександру Кудінову, який возив на той бік передачі, - згадує брат Олексія. - Виявилось, що у той момент він був у Донецьку і поряд з Олексієм. Дав брату трубку. Це була звичайна коротка розмова. Сказав, що у нього все добре, аби ми не хвилювалися. В «ізбушці», як називали приміщення будівлі СБУ у Донецьку, було трохи свободи. Умовної, звісно. Їх водили на роботи, дозволяли дзвонити додому. Альоша працював у їдальні. Інших відправляли в автосервіс, церкву».


Всі, хто потрапив у полон в один час з Олексієм, вже вільні, їх обміняли.
Зараз Олексій пише листи з Макіївської колонії. Останній близькі отримали два тижні тому. Передав Червоний хрест. «Лист коротенький. Зазвичай він писав довші. У цьому сказав, що знає про хворобу мами та Лілі», - говорить Юрій. Він хвилюється, не знає, що можна говорити, а що ні.
«Ми йому не повідомляли про те, що захворіли і дружина, і мама, - пояснює брат. - Не знаю, звідки він дізнався. Але написав: «Милі мої, дуже сильно вас прошу, не приховуйте від мене реального стану. Чесність з вашого боку я сприймаю як прояв поваги до моєї зрілості. Досить того, що ми розділені відстанню і лінією фронту, але для любові нема перешкод, тож духовно дайте мені шанс бути поряд з вами, пишіть докладно, як тільки можете. Але розумію, що це може бути достатньо тяжко для вас. Але все ж таки постарайтесь. У будь якому випадку знайте, я дуже сильно вас люблю».


Юрій розповідає, що Олексій і нині батькам пише такі листи, аби вони не хвилювалися: «Мені здається, що він непогано тримається, навіть у порівнянні з іншими хлопцями. Але все це умовно».
Можете оцінити ефективність держави України у переговорах, запитуємо ми? Юрій робить паузу та відповідає: «Ми спілкуємося з родичами. Дуже багато оцінюють її як нульову. Але я об’єктивно не можу сказати. Припускаю, недопрацьовують». Він збирається їхати після першого дня акції до батьків у Вінницю, але ввечері ми дізнаємося, що Юрій залишився у Києві.
«Те, що хлопці у полоні, – це ненормально, так як і те, що окупований Крим, окремі райони Донецької та Луганської області, як і те, що українська армія не має сил самостійно звільнити ці території. Чи може Україна домовитися про обмін? Очевидно, що може. Але яку ціну за це треба заплатити, чи готова Україна до цього? Можливо, та сторона хоче якісь поступки щодо суверенітету України, аби їх делегацію приймали у Києві. І тому вона затягує переговорний процес. Для них це вигідно. Чим довше наші хлопці там утримуються, тим сильніше тут кричать батьки і суспільство», - ділиться думками Юрій Кириченко. Згадує, що брат завжди просить передати йому книжки: «Але коли нам говорять, що посилка не може перевищувати десяти кілограмів, то ми думаємо, що покласти – їжу чи книжки».


«Хто, як не я»

 

«Подивіться на фото мого сина. Від нього зараз залишилась половина», - показує фото молодого хлопця мати. Олександр Морозов потрапив до рук терористів під Донецьким аеропортом взимку 2015 року.

 

«У 20-х числах серпня 2014 року ми знайшли у дверях повістку, - розповідає Ольга Морозова. - Нікого не було вдома. Син на той час не мешкав з нами. Батько подзвонив йому та сказав про це, мовляв, вирішуй сам – повістку не вручили, ти її не підписував. «Хто, як не я», - почув у відповідь. Саша вже у той же вечір був у нас, забрав повістку та наступного дня пішов у військкомат. За три дні пройшов медкомісію і 29 серпня пішов в армію. Їх повезли у Кропивницький на перепідготовку. Там він був з 30 серпня по 6 листопада. Дали старшого сержанта. Направили до Костянтинівки. Це була друга лінія. Він там постійно говорив: «Скільки ми тут будемо сидіти? Треба на передову». 7 січня 2015 року прийшов додому у відпустку. Пізніше мій старший син сказав, коли ми його проводжали після відпустки, він вже знав, що їде в аеропорт».


«Взимку 2015 року від 57-ї механізованої бригади послали машину на бойове завдання до Донецького аеропорту, - говорить Морозова. - Вони їхали забирати поранених. Про це можу говорити в загальних рисах, бо знаю про ті події лише зі слів побратимів. Як повернувся з полону той, хто був поряд в той день з моїм сином, то волонтерка, яка їздила з допомогою до хлопців ще до полону, попросила його до мене підійти. Тоді з ним ще був розвідник. Вони мені сказали: «Ми його шукали, але не могли знайти». Але я так зрозуміла: вони тримали оборону, а потім почали відступати. Одна машина вибухнула. Сашка пішов у розвідку, аби дізнатися, де можна проїхати, і вони його просто там залишили. І коли син повернувся, на тому місці нікого вже не було. Всі речі поскладали в одну машину та поїхали».


Зі слів матері, її син добу ховався під машинами, зняв з себе бронежилет, залишив тільки зброю та військовий квиток. Переночував. А потім пішов у селище, у якому було усього сім дворів.
«Син мені по телефону казав: «Мама, якби ти знала, які жорстокі люди у Донецьку», - згадує мати. - Знайшовся лише один чоловік, який забрав до себе Сашка. Дав йому одяг якийсь від двох своїх синів, вони разом ходили збирати металобрухт. Коли Сашка спав, той чоловік нам дзвонив і дуже просив, аби ми нікому не розповідали, де наш син. Сашка дзвонив по телефону командиру і все питав, коли його звідти заберуть. Командир обіцяв, що скоро. Але за ним так ніхто і не приїхав. Побратими його покинули тоді, бо думали, що він убитий. А не приїздили за ним, бо вирішили, що він їх так туди заманює».


Тоді Олександр попросив, аби той чоловік його якось виводив. «Вони пішли до якогось мосту, де залізниця, - переповідає почуте від сина два роки тому Ольга Морозова. - Обох піймали, поставили на коліна. А потім, як підняли, Сашка побіг. В спину йому стріляли, але потім говорив, що, можливо, не хотіли влучити або не вміли. Проте його все одно взяли у полон 4 лютого 2015 року».
Перший раз син зателефонував батькам у березні, сказав: «Я у Донецьку, бомжую у розвалинах». «За рік наша сумська волонтерка була в окупованому Донецьку і у Кононова, і у Морозової, добилась побачення з Сашкою, передавала передачу, коли він був в СБУ. Тоді повернулась і сказала, що того чоловіка, що переховував мого сина, розстріляли терористи. Звідки він та як його ім’я, ми не знаємо. Коли Саша повернеться, запитаємо, - говорить мама бійця. - Після поїздки цієї волонтерки Сашко став працювати на складі і частіше дзвонити. Йому одна жінка взагалі свій телефон віддала. То він кілька разів за день міг подзвонити. Ті жінки, що були поряд, пригощали кавою, цукерками».


21 червня 2016 року Сашка Морозова разом з іншими заручниками перевели з будівлі СБУ у Донецьку до колонії у Макіївку №97. Про таку перспективу їм говорили давно, але мати згадує, як син заспокоював: «Не переживай, це вони нас лякають».
З Морозовим зараз телефонного зв’язку нема. Інколи рідні можуть отримати листи. Пише, як він любить, як хоче вже додому, але найголовніше про те, аби рідні не вірили обіцянкам, що їх всіх скоро поміняють. «Так і пише: «Нас ще довго тут будуть держати», - говорить мама крізь сльози. - Просить передати щось смачненьке та обов’язково приправи, бо те, що їм дають, їсти неможливо».
Ольга Морозова говорить, що прийшла під ВР, аби віддали їй її дитину! «Набридло вже чути: «Терпіння, все буде добре», - зауважує вона.

 

«Ніхто не скаже, що по нашій території гуляють ДРГ сепаратистів»

 

 

266 днів у полоні провів вже молодший сержант Валентин Богдан. І тільки кілька днів тому рідним підтвердили, що хлопець перебуває у Луганську.
Валентин з Львівщини підписав контракт ще до початку бойових дій. Спочатку був у танковій частині у Золочеві, а потім перевівся у Яворів. Цього вересня у нього мав закінчитися контракт. Але 26 грудня 2016 року він разом з побратимом потрапив у полон під Золотим.
«Як пізніше ми дізналися, - розказує батько Валентина Сергій, – він та ще один військовий поїхали у лікарню до Лисичанську. Нам сказав: зуби лікувати. Чи були вони у лікарні? Невідомо, записів нема».
Напередодні Валентин зателефонував молодій дружині. Він ніколи не говорив про загострення. Казав: все добре, не стріляють. «Я взагалі думала, що його не візьмуть в АТО, сподівалась, комісують. У Яворові він втратив на одній руці три пальці. Але ще рани не погоїлися, а він поїхав, - згадує вона. - 26 грудня я розмовляла з чоловіком о другій годині дня. Він їхав у машині, казав, що мав щось на передовій забирати. Тоді ж сказав, що, як буде на базі, зателефонує. Але так і не подзвонив. Я сама набрала. Був поза зоною. Я подумала, що почав діяти режим тиші. Таке раніше бувало на кілька днів. Але не тиждень. Напередодні нового року нам з частини зателефонували і сказали, що він у полоні».


«Ми весь час запитували подробиці у 24 бригади, робили запити в СБУ, військову прокуратуру, - говорить Сергій Богдан. - Але весь час чули від них нову брехню. Все, що ми по своїх каналах узнавали, вони перекручували та видавали за свої факти. Але ніхто нам не пояснював, чому поїхали хлопці до лікарні не у Попасну, де поряд стояли, а аж у Лисичанськ, за 75 кілометрів? Нам навіть говорили, що мали їхати електричкою. Але з тим вантажем, який у них був, це неможливо – їх навіть на перон би не пустили».
Жінка Богдана на акціях буває рідко. Каже, робота не дозволяє. Та й важко наодинці з думками. «Можна з розуму з’їхати, якби не робота. Кожну ніч бачу сни. То його, то говорю з ним по телефону», - говорить Марія Богдан.
«З офіцерів ніхто нам, батькам, не зателефонував, не сказав: так і так сталося, будемо щось робити. Ніхто», - нарікає Богдан-старший.
Вже у січні 2017 року Валентин зателефонував батькам сам. «Сказав: «Тато, я живий».
«В СБУ нам обіцяли відстежити, звідки було зроблено дзвінок, - продовжує батько. – Але ми самі дізналися, що син дзвонив з Луганської області зі Свердловська (нині це Довжанськ) з колонії №38. З того ж номеру був ще дзвінок у Ковель до батьків іншого хлопця та у Яворів. Ми поки не можемо відслідкувати останній».


«26 січня нас вже збирали в координаційному центрі СБУ. Було багато обіцянок. Дали довідки, що хлопці  дійсно у полоні. А буквально за два тижні після того з військкомату повідомили, що у них є данні про самовільне залишення частини моїм сином. Ніби провадження мали відкривати, свідків знайшли. І так про нього говорили до позавчора. Військовому керівництву було зручно зняти з себе відповідальність. Не виплачувати гроші. До того ж, вони ж не скажуть, що по нашій території гуляють ДРГ сепаратистів? Їм не треба були ті пацани у полон, їм необхідний був транспорт. Наші думають, як вже почали брехати, то на цій брехні виїдуть і надалі. А тут так не вийде. Ми шукатимемо інформацію, з дружиною скрізь поїдемо».


Батько та мати Валентина Богдана у середині червня 2017-го вже їздили в Луганськ. Зустрічалися з представницею терористів Ольгою Кобцевою. Тоді та сказала, що у них таких дітей нема. «Потім ми їй ще дзвонили. Вона говорила, що всю інформацію можна отримати у Медведчука або у Качанова», - згадує батько.
«Син вже кілька місяців був в АТО, а йому додому все повістки приходили, - говорить Сергій Богдан. - І мені п’ять разів були. Я ходив весь час. Сумка досі зібрана стоїть. І бронежилет лежить. Старший мій син служив у Яворіві. Але потім я дізнався, якщо з сім’ї хтось один служить в АТО, то інших не забирають. Я вважаю себе винним у тому, що відбувається. Бо я не пішов».


P.S. За офіційними даними, у полоні на тимчасово окупованій території Донбасу перебувають 137 осіб. Це як військові, так і цивільні. Цифра щомісяця зростає. Українська сторона вже понад рік не може домовитися про звільнення бодай однієї людини.

 

Автор: Тетяна Катриченко

1068
Останнi новини
Останнi новини
Гройсман: Плануємо виходити на перше читання проекту Держбюджету-2018 найближчим часом
Гройсман: Плануємо виходити на перше читання проекту Держбюджету-2018 найближчим часом
Щонайменше 30 людей загинули внаслідок підриву смертника в мечеті у Кабулі
Щонайменше 30 людей загинули внаслідок підриву смертника в мечеті у Кабулі
Порошенко: Я готовий до кінця року підписати Закон «Про Антикорупційний суд»
Порошенко: Я готовий до кінця року підписати Закон «Про Антикорупційний суд»
Внаслідок спалаху чуми на Мадагаскарі загинуло вже 94 людини
Внаслідок спалаху чуми на Мадагаскарі загинуло вже 94 людини
Суд обрав запобіжний захід Олені Зайцевій
Суд обрав запобіжний захід Олені Зайцевій
У Польщі чоловік з ножем атакував відвідувачів торгового центру
У Польщі чоловік з ножем атакував відвідувачів торгового центру
5 днів: підсумки. Кривава ДТП у Харкові, медицина по-новому та вибори по-старому
5 днів: підсумки. Кривава ДТП у Харкові, медицина по-новому та вибори по-старому
Гройсман: В рамках медреформи держава покриватиме 100% вартості медпослуги
Гройсман: В рамках медреформи держава покриватиме 100% вартості медпослуги
Порошенко: Прикордонна розвідка врятувала моє життя під час президентської кампанії
Порошенко: Прикордонна розвідка врятувала моє життя під час президентської кампанії
США та Південна Корея завершили спільні морські навчання у водах Корейського півострова
США та Південна Корея завершили спільні морські навчання у водах Корейського півострова
В Україні планують створити систему розвідки і протидії безпілотникам поблизу військових об’єктів
В Україні планують створити систему розвідки і протидії безпілотникам поблизу військових об’єктів
Експертиза показала, що Олена Зайцева вживала опіати
Експертиза показала, що Олена Зайцева вживала опіати
Гройсман: Уряд розглядає можливості збільшення потужностей вітчизняних АЕС
Гройсман: Уряд розглядає можливості збільшення потужностей вітчизняних АЕС
Бойовики зірвали відкриття пункту пропуску «Золоте» в Луганській області
Бойовики зірвали відкриття пункту пропуску «Золоте» в Луганській області
Народний депутат Литвин заявив про вихід з групи «Воля народу»
Народний депутат Литвин заявив про вихід з групи «Воля народу»
Детективи НАБУ досі не повернули Розенблату вилучені речі
Детективи НАБУ досі не повернули Розенблату вилучені речі